Прояви ґендерної нерівності в Україні

Досить часто можна почути від журналістів, державних службовців, освітян, громадських діячів та інших, що питання гендерної нерівності надумані. Такої проблеми немає взагалі або вона не стосується більшості громадян України. Що придумали її «західні вороги», «інститутки», «екзальтовані дівиці» або «дамочки, у яких щось у житті не склалося». І в кінці обов’язково додають страшним голосом – «це все через цих клятих феміністок!»
Але якщо у нас в країні все так добре, якби не ця ґендерна політика, чому тоді факти та цифри свідчать про інше?
Основні прояви ґендерної нерівності в Україні визначені таким чином:
• недостатній рівень представництва та участі жінок на рівні прийняття політичних і соціально-економічних рішень, а також в управлінні ресурсами. За показником розширення можливостей жінок Україна посідає 86 місце серед 182 країн світу. Зокрема, міжнародними експертами звернуто увагу на відсутність жінок у складі Кабінету Міністрів України, серед керівників обласних державних адміністрацій, низький рівень представництва жінок (менше 8%) у складі Верховної Ради України, серед заступників керівників центральних органів виконавчої влади тощо;
• дискримінація в процесі працевлаштування та професійного розвитку, секторальна професійна сегрегація призводять до суттєвого розриву в оплаті праці жінок і чоловіків. За інформацією Міністерства праці та соціальної політики України, в 2009 р. розмір середньомісячної заробітної плати жінок становив 1677 грн., а чоловіків – 2173 грн. Таким чином, розрив в оплаті праці за цей період склав 22,8%. Зрештою це спричинює підвищення рівня бідності, в першу чергу бідності жінок;
• діюча система освіти відтворює ґендерні стереотипи, фактично не ініціює та не підтримує проведення й впровадження фундаментальних наукових досліджень стосовно ґендерних проблем. В ній відсутня системність у запровадженні ґендерного компоненту в загальну середню, професійно-технічну та вищу освіту;
• суттєвий розрив у середній тривалості життя чоловіків і жінок (62 роки у чоловіків та 74 роки у жінок) та високий рівень захворюваності, смертності чоловіків працездатного віку;
• низька ефективність національного механізму запобігання та протидії ґендерному насильству, відсутність комплексного підходу до формування у суспільстві неприйняття насильства;
• держава не пропонує моделі гармонізації сімейного та професійного життя для жінок і чоловіків, зокрема, для формування культури відповідального батьківства.
• за побутовими показниками Україна посідає одне з останніх місць в Європі: 48% нашого населення займається доглядом за дітьми, літніми та хворими особами – що становить найвищий показник в Європі, де для цього існують спеціалізовані заклади чи наймані помічники.
Звісно, набагато легше звинуватити «екзальтованих дівиць», «дамочок-невдах», і взагалі «увесь ваш ґендер», ніж шукати причини проблем та ставити питання людського розвитку на порядок денний державної політики.