Я досить часто спілкуюсь з державними службовцями різних рангів, з різних міст України. Коли виникає дискусія щодо представництва жінок у владі, то дуже часто  чую таку тезу: «Жінки пасивні і самі не хочуть  іти у владу».
Дійсно, коли я запитую своїх знайомих подруг, чи взяли б вони участь у виборчому процесі, більшість з них відповідає – ні. Чому так відбувається? Питання складне, комплексне. 
Одна з причин цього, можливо, криється у вихованні, яке отримують дівчата спочатку у сім’ї, потім у дитячому садку, школі, тощо.
Нижче ще один приклад з дитячого садка, який відвідує моя донька. 
У робочому зошиті з розвитку мовлення розміщено малюнок «Сім’я на природі». Тато і син відпочивають. Мама готує їсти, їй допомагає донька (несе чималенький кошик). Як бачимо – чоловіки відпочивають, а жінки – обслуговують. У цьому ж робочому зошиті віршик про дівчинку Єву, яка шиє, миє та годує. 
Таких  малюнків та віршиків у підручнику досить багато.  І це не  безневинні зображення. Вони закладають і закріплюють у свідомості дітей традиційні гендерні ролі, де жінка «хранителька домашнього вогнища», а чоловік «здобувач».
А потім ми дивуємось,  чому ж у нас так мало жінок-лідерок?  І чому жінки, яких спочатку виховують,  як маминих помічниць, потім на ось таких віршиках-малюнках закріплюють роль «хранительки домашнього вогнища», не дуже прагнуть іти у владу. 
І насамкінець, чи багато ви знаєте студій, курсів жіночого лідерства у школах, вищих навчальних закладах  (не одноразових  тренінгів у межах проектів), а системних навчань, де би дівчат вчили не шити-прати-готувати, а управляти державою?


Немає коментарів:
Дописати коментар